Рішення ухвалено

«Уже минув рік відтоді, як світовий уряд, згідно з 18-ю поправкою до спільної Конституції „Про рівний доступ до знань“, офіційно відкрив „Браму“. Щодня сотні людей наважуються змінити свою долю і ступити в невідомість. Привітаймо наших сьогоднішніх шукачів пригод. Адам Роджерс,…»

— Подумати тільки, завтра всі почують у цих списках твоє ім’я, Тарсе. — Перекрикуючи радіо, збуджено сказав Боб, експресивно керуючи гравімобілем.

— Для мене це вже не матиме жодного сенсу. — Відповів Тарс із пасажирського сидіння. — Дякую за допомогу, друже. Твоє повідомлення і машина були вчасно, як ми й домовлялися.

Тарс зіщулився в кріслі. Він помітно нервував. Хоч він і був одним із перших у команді вчених, які від імені світового уряду досліджували виявлену 10 років тому «Браму», хоробрості це йому не додавало. І на те були цілком розумні підстави — за весь час вивчення їм так і не вдалося нічого з’ясувати. На сьогодні він знав про неї не більше, ніж решта мешканців планети. Колодязь, знайдений під час археологічних досліджень древніх печер, у формі ідеального десятикілометрового кола абсолютно чорного кольору з досі не розшифрованими символами, що світяться синявою. Будь-яка матерія, жива чи нежива, що проходила крізь цю «Браму», просто зникала, не лишаючи по собі навіть випромінювань.

Саме тому лобісти партії «Світова рівність» після довгих років політичних баталій змусили уряд відкрити доступ до дивного колодязя всім охочим. Менш ніж за рік це перетворилося на захопливе й популярне шоу. Одні люди йшли в «Браму» і більше ніколи не поверталися, інші дивилися на це вдома вечорами, попиваючи сік із піцою та обговорюючи схвильовані й трохи налякані обличчя тих, хто йде.

Єдине, що об’єднувало майже всіх, хто вирішив змінити долю, — це їхні власні відчуття. Переважна більшість тих, із ким Тарсові вдалося поговорити як науковому співробітникові проєкту «Брама», чесно зізнавалися йому, що не відчувають смертельної небезпеки. Радше навпаки, їх непоясненно вабить увійти туди, назустріч невідомому.

Точнісінько такий самий потяг, підкріплений науковою цікавістю, відчував і Тарс. Щодня ця жага пізнати невідомість дужчала й дужчала, а разом із нею наростала депресія від щоденної рутини. Тільки чуттєві стосунки з Аюною були для нього рівноважною противагою.

«Але сьогодні ввечері й цей останній запобіжник було зірвано», — міркував Тарс, виходячи з машини Боба, який люб’язно довіз його додому…

«Майже десять тисяч людей пройшло крізь „Браму“. Ніхто так і не повернувся», — розігріваючи домашню вечерю, він міркував далі…

«Завтра я про все дізнаюся, завтра буде не таким, як учора, завтра — мій останній день бабака. Розумного, сильного, спортивного, допитливого… але все ж бабака». — міркував він, перевертаючись у ліжку і марно намагаючись заснути….

«Як же лякає невідомість». — Тарс у самій піжамі, босоніж, із горнятком кави в руках розглядав ранковий світанок крізь вікно своєї просторої кухні. Поспати йому так і не вдалося….

«Це мій останній день на цій планеті». — Думки неспокійно крутилися в його голові. Лише споглядання сонця, що повільно сходило, із заднього сидіння таксі трохи його заспокоювало…

«Я ніби позбуваюся всього зайвого, невже все це колись мало для мене цінність? Яке дивне відчуття свободи», — думав він, підписуючи документи про відсутність будь-яких заборгованостей і претензій перед державою, а також про відчуження всього особистого майна на користь суспільства. Такою була ціна квитка крізь «Браму», політичний компроміс між будівниками суспільного ладу, які йдуть, і Світовим Урядом….

…— І уявляєш, Кетрін, тільки я підготувала ґрунт для вирішальних слів. Тільки набрала повітря в груди, щоб розповісти про все, що планую, як він мене перебиває, дякує за те, що я розірвала з ним стосунки, цілує по-братньому в щоку, досі свербить, до речі, і йде, — емоційно обурювалася Аюна в тому самому кафетерії своїй подрузі. — От просто на цьому самому місці вчора все й сталося.

— А ти хіба щось вирішила? — посміхнулася Кетрін. — На нашій минулій зустрічі ти начебто так ні до чого й не дійшла. Ти ж у нас той іще маятник.

— Ну от що ти за людина така, га? — Аюна роздратовано звела брови. — Ні щоб підтримати мене і обуритися його вчинком. Яка різниця, вирішила я щось чи ні? Може, я зараз взагалі не готова щось вирішувати. Теж мені, подруга дитинства називається.

Надувши губки бантиком, Аюна роздратовано відвернулася до вікна. Кетрін чудово розуміла, що в таких випадках краще ненадовго лишити її саму з її образами. Швидше охолоне. Тому Кетрін, покликавши офіціанта і попросивши ввімкнути екран над барною стійкою, дістала пудреницю і глянула на себе в маленьке дзеркальце. З відображення на неї дивилася миловида білявка з яскраво вираженими вилицями і тонкими рисами обличчя. Рівний точений ніс і маленькі притиснуті вушка, акуратно прикрашені діамантовими пусетами, підкреслювали її шляхетне походження.

— О, дивись, вечірнє шоу починається. Нова партія диваків зібралася пірнути в безодню. — Не відриваючись від макіяжу, спробувала відволікти подругу Кетрін.

«Привітаймо наших сьогоднішніх шукачів пригод. Саманта Фокс, у минулому метеоритна геологиня, 33 роки…» — мовив екран з боку барної стійки.

— Мені байдуже до цих невдах, тільки цілковиті лузери пірнають незрозуміло куди, — огризнулася Аюна.

«Спрацювало», — усміхнулася про себе Кетрін і повела далі:

— За статистикою навпаки, більшість тих, хто йде, — успішні й реалізовані громадяни.

— Та хай валять, і так усі наші планети людьми перенаселені, — усе ще злилася Аюна.

«…Поаплодуймо і попрощаймося із Самантою. Нагадую, що, згідно з положенням про „Браму“, п’яту частину її майна буде переведено в біти і розіграно між нашими глядачами, які надіслали коротке повідомлення „Dai-Dai“ на номер 000…» — на екрані тривав ефір популярного шоу.

— От і ще одна дурепа полегшила планету, — спостерігаючи, як у «Брамі» зникає руда дівчина, прокоментувала вона. — Кетрін, ти зрозумій, вони ж тікають від суворої реальності цього світу, не просто ж так нас тут створено, не просто так ми зносимо всі страждання в житті, Туди, — Аюна, остаточно забувши про свою образу, показала пальцем на екран, — ідуть ті, хто здався, або кончені романтично налаштовані шукачі пригод, що застрягли у своїх ілюзорних мріях.

— Вже ти, моя люба, точно страждаєш. Сидиш у найпафоснішому кафе столиці і п’єш каву з планети Аюдар вартістю 1 біт за маленьке горнятко. Є цілі системи, де людина, яка заробляє стільки на місяць, вважається успішною.

«… І ми переходимо до наступного учасника. Тарс Беккінгс, 33 роки, старший науковий співробітник Інституту Досліджень Невідомого. Останні 10 років свого життя він присвятив вивченню „Брами“, на його очах в один бік пройшли тисячі людей. А тепер він і сам готовий поринути в безодню невідомості. Кілька запитань до вас, Тарсе: „Як ви дійшли до такого доленосного рішення?“…»

Ніколи ще в кафе «Бєрьозка», вдало розташованому в самому центрі урядового кварталу столиці головної планети Імперії, не було так тихо. Заклад, який щойно гудів від розмов за кожним столиком, ніби накрила пелена гробової мовчанки. Завмерли офіціанти, бариста застиг, наче захотів перетворитися на камінь, численні відвідувачі, здебільшого столична еліта, терміново почали з кимось зв’язуватися через свої браслети. Цієї миті в кафе можна було почути лише звуки екрана із зображенням Тарса, який давав останнє у своєму житті інтерв’ю, а ще спільний для всієї зали звук вух, що витягувалися в бік Аюни. При цьому, віддаючи належне елітарному вихованню, попри тишу, яка всіх видавала, всі шляхетно й далі вдавали, ніби їм нецікаве ні те, що діється на екрані, ні тим паче донька Адмірала Космічних військ Сера Джема Сільви, яка завмерла з рукою, досі витягнутою в бік екрана.

— Цікаво, а Тарс — це той, хто здався, чи романтично налаштований шукач пригод? — спробувала розрядити обстановку Кетрін. Як виявилося, в безмовному кафе цей жарт пролунав навіть дуже гучно. Швидкість набору повідомлень на браслетах відвідувачів істотно зросла.

— Навіть не думай, Сільво, — перейшла на шепіт Кетрін, яка надто добре знала свою подругу дитинства і помітила в її очах дикі вогники. Вона чудово розуміла, що це перша ознака того, що імпульсивну Аюну скоро перемкне.

— Та на біса тобі здався цей гарненький голодра…

— Окей, браслете, код доступу «Червоний», режим корупції «Одинадцятий», бойовий режим «Пряма загроза», — не дослухавши подругу, Аюна швидким кроком, із військовою виправкою, що раптом з’явилася, йшла до виходу, до свого гравімобіля, який, згідно з отриманою командою, вже почав перетворюватися на бойовий флаєр, і далі голосом активувала режими, доступні тільки вищому військовому стану Імперії.

— Стій, дурепо, та зупинися ж, — побігла за подругою Кетрін. — Я з тобою! — Це була остання фраза, яку почули гості кафе, перш ніж Кетрін вибігла на вулицю.