Король помер! Хай живе Король!
Король помер!
Король Аустархе III виразно пам’ятав свою смерть. Його зрадили за те, що він був мудрим і добрим, але надто довірливим правителем. Його звичка вірити придворним на слово доти, доки вони своїми вчинками не доведуть протилежного, скінчилася зрадою з їхнього боку. Знать, що стояла довкола, спостерігала, як упевнено отрута перетворює царствену особу на звичайного смертного, який відчайдушно чіпляється за життя.
Аустархе дуже хотів жити. Отрута не вбила його миттєво. В цілковитій тиші знать мовчки дивилась, як він, згорбившись, іде трапезною, лишаючи криваві сліди. З останніх сил король дістався старовинного канделябра і, вчепившись у нього руками, прохрипів:
— За що? — він справді не розумів причин того, що відбувалося.
— Якщо двома словами, то Ви надто добрі й розумні, Ваша Величносте, — подав голос верховний мудрець, древній старець, які завжди були при дворі королівства.
— Погляньте самі, у всіх усе добре, — зітхнувши, придворний мудрець обвів рукою знать, що стояла довкола короля, — і всім нудно. Кожен новий день нічим не відрізняється від попереднього. Жодних інтриг, жодних страхів, та взагалі нічого, крім відчуття порожнечі життя. Ми перестали еволюціонувати, бо нам ніщо не загрожує. Тому ми вирішили створити інтригу і вбити вас, Ваша Величносте. Ви тільки не подумайте нічого лихого, ми справді вас дуже любимо. Для присутніх тут панів це лише питання існування нас як виду…
Старий говорив щось далі, але Аустархе вже його не слухав, — сприймати реальність стало важко. Темний тягар наліг на очі, і поволі свідомість поринула в щось хаотичне.
Хай живе Король!
«Якщо я помер, то чому ж так холодно? І взагалі, чому я можу думати? Раз я мислю, значить, я живий? Чи все-таки мертвий, але потрапив у світ душ? Хай там як, треба спробувати розплющити очі…»
Аустархе остаточно повертався до тями. Він уже відчував, що стоїть так само, як стояв тієї останньої миті, яку пам’ятав. Тримається за старовинний канделябр і навіть відчуває неприродний холод від запалених свічок. Це питання непокоїло його найбільше — чому все таке холодне, і він сам теж.
«Хай там як, розплющивши очі, я дістану більше відповідей», — подумав Аустархе і повільно, намагаючись не злякатися, почав відкривати для себе новий світ. У такому ж спокійному ритмі він їх майже одразу й заплющив. Бо сподівався побачити що завгодно, тільки не труп незрозумілої істоти з ознаками колись сильного ожиріння, що лежав на кам’яній плиті посеред старовинного склепу.
Король дослухався до своїх почуттів. Нічого! Ні страху, ні подиву, ні відрази. Всередині нього була тільки порожнеча і безмежний холод споглядання.
«Зараз я видихну, розплющу очі, і ця мана зникне», — не встигнувши до кінця додумати свою, як йому здавалося, геніальну ідею, він виявив, що й дихати не може. Лишилася тільки пам’ять про те, як колись він умів дихати, та й узагалі щось відчувати.
Удруге Аустархе розплющував очі безжальніше, як це робить у невідомому світі істота, що усвідомила в собі цілковиту відсутність будь-яких страхів і почуттів, крім відчуття холоду. Він так само мовчки стояв над холодним трупом у темному склепі, освітлений свічками на канделябрі.
«Варто, мабуть, роздивитися, що це за істота така», — король нахилився до трупа, рясно заляпавши його обличчя воском.
«Хто ти, і чому я тут?» — Роздуми монаршої особи перервали несподівані дії небіжчика — з незрозумілої причини той повільно розплющив очі, кілька секунд подивився на Аустархе, потім замружився, ніби намагаючись забути побачене, і зрештою підняв повіки й мовчки став розглядати королівське обличчя.
— Я, звісно, перепрошую, але чому ви крапаєте на мене своїми свічками і, хай вас ведмідь задере, хто ви взагалі такий? — м’яким оксамитовим баритоном злегка ожилий труп почав ставити запитання.
«То він що, живий?» — Аустархе замислився. Втім, збоку цього було не збагнути. Те, що колись було здоровим обличчям зрілого короля, тепер не було здатне видавати жодних емоцій, крім холоду.
— Так, По-Псо, зберися! Відновімо хронологію так, як у таких випадках радила робити докторка Пенексі, — далі стрясав повітря монологом небіжчик. — Я пам’ятаю, що в мене був вельми вдалий базарний день в Артаксі, і після цього я збирався когось навідати…. так, тут провал у пам’яті… і щоб скоротити дорогу, я пішов через зону Хаосу, яка цього разу мала вигляд лісу, і в ньому мені поранив живіт дивний ведмідь. Далі я, тікаючи, кліпнув і побачив, що лежу голий на кам’яній плиті, а наді мною стоїть якийсь незрозумілий збоченець у старовинному одязі з величезним свічником і дивиться на мене поглядом, від якого холоне душа…
— Я не збоченець, я — король Аустархе III, титулований добром і розумом, той, хто сотворив мир в Аедрані!
— Аедран? Не чув про таке королівство. Мабуть, ваш світ — одне з останніх Хаосних відкриттів наших учених, для широкого загалу ще не опубліковане, — замислився труп. На відміну від Аустархе, цей товстун цілком міг дозволити собі кривлятися і виявляти емоції. — Гаразд, я, мабуть, піду у своїх справах, а ви тут королюйте собі на здоров’я, можу візитівку доброго лікаря дати, коли що. Вистачає ж в Інсилентіумі диваків, хай їх ведмідь задере. І припиніть на мене воском крапати, я все-таки не абихто, а людина-чоловік-трутень 3 рангу!
Незграбно розгойдавшись із боку на бік, товстун таки зумів перевернутися і впасти з холодної плити на не менш холодну бруківку склепу. Трохи пововтузившись, він навіть спромігся сісти, спершись на ту саму плиту.
— А де мій одяг?! Ви точно не збоченець? Чи торкалися ви мерзенно мого тіла? — долинуло знизу обурення колишнього небіжчика. — Що з моїм животом, це що — мої кишки?
— Годі базікати! — спокійним голосом урвав трупну істерику Аустархе. — Я не більше за тебе розумію, що тут діється. Ще буквально годину тому я був наймогутнішим аедранцем, а тепер мушу стояти і слухати скигління якогось жирного голозадого покидька з розпанаханим животом. Тепер моя черга питати — ти хто такий і де я?
— Мммммм…ммммм…, — здавалося, небіжчик намагається щось відповісти, але якась сила не давала йому цього зробити.
— Ну й чого ти замукав? Наказую тобі, говори! — Аустархе опустив голову і подивився в безживні скляні очі трупа.
— Мене звали По-Псо, я був людина-чоловік-трутень 3 рангу. Мертвий король перебуває в Інсилентіумі. — Монотонним голосом, ніби виспівуючи древню мантру, відповів мрець. — Якщо точніше, він перебуває на цвинтарі в родовому склепі рою Псо за десять поглядів на південний схід від шостого орієнтира Аедрана.
— Чому ти назвав мене Мертвим Королем?
— Бо Ви — мій Король. І ви — Мертвий.
— А ти?
— Я теж мертвий.
— Чому ж тоді ти розмовляєш
— Усі мертві, яких підняв Мертвий Король своїми краплями буття, — Псо підняв руку і вказав пальцем на канделябр, — можуть говорити.
— Звідки ти знаєш усе, що мені щойно розповів, По-Псо?
— Я знаю все те, що знаємо ми, усвідомлене і неусвідомлене. Невідомого ми не знаємо, але можемо дізнатися. Межі непізнаваного обмежені для нас безмежними межами Інсилентіуму.
— Коли ти кажеш «ми», кого ти маєш на увазі? — картина того, що відбувалося, для Аустархе поволі прояснювалася.
— Ми — це Мертвий Король і всі мертві, підняті його краплями буття, — По-Псо знову вказав на канделябр. — Посох Зрадженого може підняти будь-яку неживу матерію в Інсилентіумі і дати їй часточку усвідомлення Мертвого Короля для самоіснування.
— Досить. У мене поки що більше немає запитань. Точніше, є, але зараз я не хочу їх ставити, бо не готовий дістати відповідь. Перетравити б почуте, — Аустархе взяв паузу і відійшов — не так для того, щоб подумати над отриманою інформацією, як для того, щоб розібратися зі своїм станом. Щось усередині нього ніби стало смертельно розпадатися, не витримуючи потоку знань, здобутих у такий спосіб.
— Уфффф! Оххххх! Нарешті відпустило! Як же холодно було! — Товстун повернувся до своїх емоцій. — То це що ж виходить, я помер, чи що? Той ведмідь таки загриз мене! Докторка Пенексі мала рацію, не можна в Інсилентіумі давати звичкам волю, хай би мене ведмідь погриз, усе може матеріалізуватися, особливо в зонах Хаосу.
— По-Псо, чому ти такий… дволикий, чи що? — спитав Аустархе. — Зараз ти істериш щосекунди, а ще недавно відповідав на запитання вельми відсторонено.
— Коли Ви наказали мені мовчати, я не зміг не послухатися наказу. Я взагалі не був вільний робити бодай щось, крім Ваших команд. Сильний холод скував моє тіло і розум. Коли Ви наказали мені відповідати, я відповідав. А коли Ви відвели від мене свою увагу, отоді я повернувся до свого колишнього стану. — По-Псо, притримуючи рукою свої кишки, повільно підвівся й озирнувся. — Це справді склеп рою Псо, я впізнаю оту діру в стелі, все ніяк не було часу її залатати, та й світла більше.
— Хай там як, — провадив По-Псо, сідаючи на плиту, — я помер, ви мене підняли, і тепер я не людина, а мрець із розпанаханим черевом, а Ви — мій Король.
— Король чого? Цього склепу? Цвинтаря? — Озирнувся Аустархе. — І хто мої піддані? Один балакучий живий труп із кишками назовні?
— Піднятому зомбі в живіт не заглядають! — гордо відповів По-Псо. — А проте ви зачепили делікатну тему. На мою думку, Вам треба усвідомити свої можливості, виробити стратегію, вивчити ринок, спрогнозувати динаміку продажів…
— Ти про що взагалі? — Урвав його Аустархе, беземоційно розглядаючи візерунки на стіні склепу.
По-Псо глянув на Короля спершу з подивом, потім із певним осяянням.
— Перепрошую. Я все доросле життя був купцем. Хлібом торгував. У мене була ціла мережа булочних у різних районах Аедрана. Пам’ять минулого впливає на наше теперішнє. О, дивіться, мене навіть поховали з булкою. — По-Псо жестом показав на свою могильну плиту, на якій лежала кругла хлібина. Судячи з того, як вона лежала, колишнього булочника справді поховали з цим здобним виробом у правій руці.
— Усвідомити свої можливості, кажеш? — Аустархе підійшов до По-Псо і подивився на хліб. — От просто зараз і спробуємо. — Король підняв канделябр і, трохи нахиливши його, крапнув воском на спечений у печах Аедрана кулінарний витвір.
— Ставай до служби, булко!